Бойко повторив трюк Ахметова. Чи стане Харків новим грандом УПЛ?

У 1997 році, в період тотального домінування «Динамо» в українському футболі, тоді ще дуже молодий і не надто досвідчений у питаннях футбольного менеджменту президент «Шахтаря» Рінат Ахметов шокував громадськість гучною заявою. Бос «гірників» прямо сказав, що донецький клуб завоює золоті медалі чемпіонату України. І якщо зараз для молодого покоління вболівальників, яке не застало гегемонії «Динамо» у 1990-х, ті слова Ахметова не бачаться неймовірно амбітними та зухвалими, то їм випала чудова нагода отримати щось у вигляді сучасного порівняння. І ним є нещодавні слова президента «Харкова» Богдана Бойка про те, що за 5-10 років його клуб буде і чемпіоном України, і володарем єврокубку – бажано Ліги чемпіонів.

Насправді, подібні заяви 27-річного Бойка дійсно є настільки ж амбітними та зухвалими, як і слова Ахметова майже вже тридцятирічної давнини. Фактично, якщо говорити фігурально, президент «Харкова» зараз повторив той самий трюк, який замислював бос «Шахтаря» у 1997-му. І Ахметову згодом справді вдалося зробити свій клуб не просто чемпіоном, а багаторазовим чемпіоном України, який на сьогоднішній день є ще й найуспішнішим представником країни в єврокубках, що підтверджують ретроспективні виступи наших команд за останні декілька років.

Чи вдасться Богдану Бойку вивести «Харків» на той самий рівень, на якому в українському футболі наразі перебувають «Шахтар» та «Динамо»? Це питання, відповідь на яке вболівальники мають отримати протягом найближчих 5-10 років – періоду, який на виконання завдань публічно встановив сам президент харків'ян, котрі нещодавно пережили ребрендинг та трансформацію у «Харків» із «Металіста 1925».

Почасти Бойко та його клуб вже йдуть шляхом, який раніше протоптав Ахметов у «Шахтарі». Принаймні, багато цікавих збігів проглядаються, і чи є вони просто збігами – питання, відповідь на яке можуть знати тільки ті, хто розробляє подальшу стратегію розвитку для «Харкова».

Насамперед, привертає увагу те, що «Харків» після кількох років експериментів з українськими тренерами взяв курс на співпрацю виключно з іноземними наставниками. Влітку 2024 року команду прийняв нідерландець Патрік ван Леувен, який, як багато хто вважає, не зумів виправдати усіх покладених на нього очікувань, і вже наприкінці сезону залишив свою посаду, але, з іншого боку, саме цей фахівець заклав базис, який виявився дуже корисним для наступного тренерського штабу. І влітку 2025-го тоді ще «Металіст 1925» знову очолив іноземець, нехай і чудово знайомий із реаліями українського футболу – Младен Бартулович.

Очевидно, що вибір на користь Бартуловича не був легковажним. На той час у пресі активно обговорювали бажання керівництва харківського клубу бачити на чолі своєї першої команди по-справжньому відомого іноземного наставника. Був навіть конкретний кандидат – Стефано Піолі, з яким велися переговори, що не увінчалися успіхом через фактор повномасштабної фази російсько-української війни. До речі, про те, що ця інформація не була «качкою», згодом стало зрозуміло зі слів голови наглядової ради та одного із ключових інвесторів харків'ян Володимира Носова.

Нагадаємо, що Рінат Ахметов у «Шахтарі» також спочатку активно довіряв вітчизняним фахівцям, але згодом остаточно перейшов на співпрацю з іноземцями. Причому, що також дуже цікаво, першим тренером-легіонером «гірників» виявився італієць (як і Стефано Піолі) – Невіо Скала.

Очевидно, що й у «Харкові» першим іноземним тренером також був би італієць, якби не війна. А так керівництву клубу довелося шукати інших кандидатів, але зупинилися вони все одно на легіонері – хорваті Младені Бартуловичі, котрий свого часу багато років віддав УПЛ як гравець, а тепер продовжує тут власний професійний розвиток вже у ролі наставника.

Інший важливий аспект, який привертає увагу до питань розвитку «Харкова», – це ребрендинг. Тут, звичайно, харків'яни перевершили Ахметова в «Шахтарі», адже той не влаштовував глобальних змін із назвою та переписуванням літопису клубу. Однак із Ахметовим «гірники» все одно отримали нову сучасну емблему. Сталося це наприкінці 2007-го, а вже через півтора роки «Шахтар» завоював свій перший і поки що єдиний єврокубковий титул, ставши володарем Кубку УЄФА. До речі, певна зміна назви у донецькому клубі також відбулася ще тоді. На новій емблемі донеччани відійшли від російськомовної версії написання на користь української – «Шахтар». І це відбулося задовго до того, як це стало своєрідною «обов'язковою програмою» для всіх суб'єктів спортивної діяльності в країні (наприклад, луганська «Зоря» офіційно дерусифікувала свою клубну емблему вже після початку повномасштабного вторгнення російських окупантів).

Третя ключова схожість в тому шляхові, який наразі обрав собі «Харків» і тим, що вже пройшов раніше «Шахтар», пов'язана безпосередньо з кадровою політикою. Зокрема, харківський клуб активно працює на південноамериканському ринку талантів, встигнувши підписати вже низку виконавців з цього регіону – Кауана Баптістеллу, Ніколаса Аревало, Рафаеля Профіні, Карлоса Парако. Із самого початку, нагадаємо, «Металіст 1925» при роботі з легіонерами більше акцентував увагу на запрошенні африканців та балканців, у чому також схожий на перші кроки оновленого «Шахтаря» Ахметова, який брав нігерійців Агахову і Окоронкво, сенегальця Н'Діайє, румунів Стойкана, Флорю, Аліуце, Саву, болгарина Пажина й багатьох інших, перш ніж остаточно обрав для себе «кошерний» ринок – бразильський.

Чи зуміє «Харків» повторити шлях «Шахтаря» та стати настільки ж успішним в українському клубному футболі, як «гірники»? Відверто кажучи, сьогодні у це здатні повірити одиниці. Та й те, швидше за все, з-поміж ідеологів самого харківського клубу. Однак у 1997-му і слова Ріната Ахметова виглядали для переважної більшості експертів та вболівальників не більше, ніж гучної бравадою, за якою тоді ще й близько не проглядалися контури майбутнього вітчизняного топ-клубу – зі своєю базою, стадіоном, неймовірно розвиненою структурою роботи академії, великим штатом професіоналів, кожен із яких відповідає за розвиток свого конкретного напрямку.

Нинішній «Харків» однозначно бере старт в реалізації великих планів та амбіцій у складніший період, аніж «Шахтар» із приходом Ахметова. Якщо у «дев'яностих» Україна страждала в основному від економічних проблем та супутніх факторів, то сьогодні до них додалися ще й соціально-політичні, а також військові. В таких умовах «Харків» навряд чи швидко здатний відбудувати у своєму рідному місті нову арену та ультрасучасну базу, але… Хочеться вірити, що в якийсь момент ситуація почне стрімко покращуватись і все це у клубу Богдана Бойка обов'язково з'явиться.

В спортивному аспекті «Харків» вже проводить дуже грамотну роботу. У команді практично на кожній позиції є по два взаємозамінні гравці і в клубі розуміють, що трансферна робота – це постійний процес, який не повинен закінчуватися ніколи, адже з поступовим покращенням результатів обов'язково необхідно підписувати все більш і більш висококласних гравців. І, що цікаво, цей клуб вже здатний бути конкурентом на ринку для «Шахтаря» – досить згадати, як харків'яни перехопили у донеччан Іллю Крупського, чи як переманили до себе Івана Калюжного, види на якого також мав «Шахтар».

Можливо, горизонт у 5-10 років і був обраний Богданом Бойком із певною часткою поспішності. Однак у його роки такий часовий відрізок й справді бачиться значним, і хочеться отримати результати вже за підсумками максимально короткого періоду. З досвідом приходить розуміння, що деякі процеси не настільки швидко реалізуються, навіть якщо в тебе є гроші, дуже великі гроші. Не вірите? Перепитайте у шейхів з «Манчестер Сіті» або «Парі Сен-Жермен». Скільки вони вклали мільярдів євро і на який рік нарешті взяли свої перші в історії трофеї Ліги чемпіонів?

Тому навряд чи є сенс підганяти з результатами і «Харків». Головне, аби цей проект, нехай повільно, проте правильно рухався вперед, як це вдається йому наразі. А ще – щоб не повторив долю «оновленого «Металіста», від імені якого зараз проект Богдана Бойка та Володимира Носова нарешті й абсолютно резонно вирішив відсторонитися та абстрагуватися…